Історія села

ІСТОРІЯ   СЕЛА  ЛЕВКІВЦІ

          Українське  село…  Хто  не  був  зачарований  його  мальовничими  краєвидами, біленькими  хатинками, пахощами  трав,  багатими  врожаями.

               На  Україні  є   чимало  населених   пунктів – немовби  обереги  національної  історії,  міста  і  села, що  виросли  на  історичних  перехрестях.  Серед  цих  справжніх  історико-культурних  перлин  України  цілком  заслужено можна  назвати  і наше  село  Левківці.

              Село Левківці  знаходиться  в  центрі  трикутника,  утвореного  заліз-ничними  станціями  Рахни, Юрківка,  та  колишнім  райцентром  смт Шпикова.

Віддаль до Рахнів  6 км, Юрківки  6 км, до Шпикова  5 км.

              Легенди, припущення,  версії... Ніхто  тепер  точно  не  скаже, звідки   пішла  його  назва.  Але  одна  легенда  живе   серед  левківчан  понині  і  пере-носить вона  нас  у  ті  вікопомні  часи  коліївщини.  Український народ  чинив  шалений   супротив  опольщенню  та окатоличенню.

              В  напрямку  села  Юрківки  було  велике  поселення (назва   не вста-новлена),  переважна більшість мешанців  якого  були  поляками. Не  витриму-ючи  тортур  і  захищаючи  свою  національну  духовність,  українці  тікали  із  насиджених  домівок,   поселялись в  малодоступних  місцях,  продовжуючи  боротьбу  за  національну  і  соціальну  незалежність.

               Першими  переселенцями – втікачами були  Левки , що  поселилися  в горбистій  ярузі,  яка  простяглася  в  напрямі  села  Рахни Лісові.  І  це поселення  стало  називатись  Л е в к і в ц і.

                За аналогією      більшість  населених  пунктів у  межиріччі  Дністра  і Південного  Бугу  зберегло  множинну  назву:  Уяринці, Бабчинці, Голинчинці, Стрільники,  Рахни  і інш.

                Село  розросталось,  розвивалось... Основним  заняттям  для  селян  було  землеробство і  дрібне  ремісництво,  про  що  свідчать  прізвища  і  прі-звиська  наших  пращурів,  що  збереглися  досі : Бондарі,  Січкарі, Мельники, Капиці, Солоднюки (пасічники) і ін. 

                  Громом  серед  ясного  неба  було  повстання  гайдамаків 1768 р.,  що  прокотилося  по  всьому Поділлі,  не  оминаючи і  Левковець.  В  напрямку  с.Юрківки  було  велике  поселення (назва  не  збереглася)   з  переважною  більшістю  населення  польського  походження.  Гайдамаки  жорстоко  розпра-вились  з  католиками :   різали,  вішали,  вбивали,  а  жителі  православної віри  пересилилися  у село Левківці,  на  місці  знищеного  гайдамаками   села залишились  лише дитячі   мотанки-ляльки (іграшки).  З  тих  пір  цю  місцину  називають  Ляльками.  По  сьогодні  в  лісному урочищі Ляльки  знаходиться  Гайдамацька  криниця,  що  наповнює  своєю  водою  витоку  річки  Сільниця.

                  Соратником  ватажка  гайдамаччини  Залізняка був  Степан  Мочула,  табір  якого  розташовувся неподалік  села Левквці. Ця  частина  поля  і  сьогод-ні  називається  Мочула.

                  Йшли  роки... Багато довелося  пережити  левківчанам  і від  інозем –них,  і  від  своїх сатрапів. Але  життя  кликало  вперед. Левківчани  збудували  церкву,  і  першим  священником  в  приході  був Яким   Григорович  Мочуль –ський  з 1770 року  по 15 червня 1806 року. Наступником його був священик Іван Григорович   Рущинський,   який  правив  в  приході  з  20  серпня 1806 р. по 12 грудня 1842 р. Це  була  людина  чесна,  з  повагою  і співчуттям  відносився  до бідних, зі  всіма  привітний  і  залишив  після  смерті  добру  і  світлу  про  себе  пам’ять.

            В 1835  році  до  приходу Свято-Михайлівської  церки  приписано  село Ярове (стара  назва  Кічмань-Чернече), Шаргородського  району. Чисельність  прихожан   склала 2100 душ,  по  національності  малороси-християни. Землі церковної  було  44  десятин.

           Після  смерті  священника Рущинського І.В., в  приход  був  назначений  священником  Лев  Городецький, який  правив  в  приході з 20 лютого 1844 ро-ку  по 1887 рік.  До 1864  року  в  приході  була  стара,  дерев’яна трьохкуполь-на  церква,  що  проіснувала  94  роки і  знаходилась   в  аварійному  стані.

           Священник  Лев  Городецький   незабаром  після  звільнення  селян  від кріпацтва  в 1864  році  порушив  питання  про  будівництво  нової  церкви.  На його  пропозицію  відгукнулись  прихожани  Степан  Капиця  і  Петро  Богутен- ко,  які пожертвували  на  будівництво храму  500  рублів  власних  коштів  і  зайняли  у прихожан додатково  3000 рублів.  Крім того  місцевий  землевлас-ник  виділив  на будівництво  храму  дубовий матеріал.  На  зібранні пожертвування  в  1864  році  розпочали  будівництво дерев’яної,   просторої, однокупольної  церкви  з  дзвіницею   п’яти  дзвонів.  За  переказами  старожи –лів  мелодію дзвонів  було  чути у навколишніх селах.

           Будівництво  було  закінчено  у  1865  році  і  21  листопада того ж  року  храм  був  освячений ім’ям  Архистратига  Михайла ,  тому  в  цей  день  в  нашому  селі  відзначається  пристольний  праздник.

            Крім  будівництва  церкви,  яка  нині  існує,  священник  Лев  Городець-кий організував  прихожан на  будівництво  школи,  яка була  відкрита в 1865  році, нині  це    відремонтоване  приміщення,  де  знаходиться  поштове  від –ділення.  В 1944  році  одна половина  приміщення  використовувалася  під  школу,  друга  під  сільську  раду,  потім  під  клуб  і бібліотеку,  аж  до  7  листопада 1963 року,  коли  було збудовано  новий  Будинок  культури  в  центрі  села.

             Усі  землі  навколо  Шпикова -  це  села Левківці,  Ярове, Рахни Лісові, Стояни, Мала і  Велика  Вулига,  Жабокрич,  Торків,  Шпиківка,  Юліямпіль (Корчми)  належало  поміщикові Свейковському -  володарю  Шпикова,  який  у 1844  році  збудував  Шпиківський  цукровий  завод.

            З 1865  року  новим правителем Брацлавського  повіту  став  Балашов  Микола  Петрович,  який  відкупив  у  поміщика  Свейковського  земельні  і  лісові  угіддя.

           В 1917  році, коли до влади  прийшли  більшовики,  вони  повели  нещадну  боротьбу  проти  священників,  церков  та  монастирів.

            В 1935  році  було  скинуто  купол  з  хрестом  і  дзвіницю.  Приміщення  церкви  було  використано  під  клуб,  який  діяв  аж  до  початку  війни. А  в жовтні 1941  року,  коли  наша  територія  знаходилась  під окупацією   румун,  а  їм  належала  частина  України  від  річки  Дністер до  річки  Південний  Буг  в  Свято-Михайлівській  церкві  було  відновлено  богослужіння.

                Помітний  слід   у  діяльності  Свято-Михайлівської  церкви  та роботі прихожан  залишив  настоятель Грищенко Микола  Григорович 1932  року  народження. Його  пастирська  діяльність  припала  на  дуже  складний  період  в  історії  нашої  країни.  У  цей  складний  репресований  період  Микола  Григорович  стояв  повсякденно  на  сторожі  слова  Божого.  Часто  відвідував домівки  прихожан,  розділяв  з ними  радість  і  біль втрати. А в  яких  умовах  йому  доводилося здійснювати  обряди  хрещення -  в  лісі,  в  лісосмузі та  з  великим  ризиком  - на  квартирі.   Микола  Григорович  був  і залишається  шанованою людиною  серед  прихожан.  Левківчанам  він  віддав  51  рік  напруженої  такої  необхідної  праці, що  продовжувалась з  вересня 1958 року  по  2009  рік.  Тульчинська    Єпархія присвоїла  Миколі  Григоровичу  звання протоієрея.  28 липня 2013  року  на 82 році  життя  батюшка  Миколай  помер.    За  його  заповітом  він  похоронений  на території  храму  в  якому  служив  все  своє  свідоме  життя.

            В давні  часи  село було  оточено  зі  всіх  сторін  лісами. До  недавнього  часу  ще  збереглися  перші  хати,  які були збудовані  з  дерева  в зруб.  На  місці  тих  хатів   на сьогодні  збудовані  добротні  будинки.

            Селяни  дуже терпіли  від  безземелля  тому,  що  кращі  землі  належали   поміщикові  Балашову.  Селянські  ж  ниви  були  майже  неродючими.  В   до-революційний  час  основними  засобами  існування  селян – бідняків  була  робота  на  залізниці,  яка  проходить  в  двох  кілометрах від  села, батракували  в поміщицькій  економії,  на  Шпиківському  цукрозаводі,  який    належав  Балашову.  Важко   жилося  селянам.

             В  1919  році  були  створені  сільські  Ради.  Першим  головою  сіль-ської  Ради  був   селянин – бідняк  Щабельський  Денис. Тоді  ж  було  ство-рено  в селі  кооперацію  на  паях,  активним засновником  якої  був  Солостіян (репресований  в  період  культу  Сталіна,  нині  посмертно реабілітований).

            В 1929  році  в  селі  Левківцях  16  селянських  сімей  організували  колективне  господарство,  яке  назвали  «Нове  життя»